Прекрасне посміхається із казки

Усний журнал

«Прекрасне посміхається із казки,

Прекрасне із легенди ожива…»

Сторінка І. Полісся казкою і піснею живе

Уч. Краю мій п’янкої рути-мяти,

Серця та очей гіпнотизер,

Як мені тебе намалювати

Барвами ланів, гаїв, озер?

Ну скажи, скажи мені правдиво

Скільки маєш чар і кольорів?

Ненароком наче в дивне диво

Між гаями стежкою побрів.

Слухаю, як щебетом джерельним

Непорочна тиша тьохкотить,

Далина обличчям акварельним

Причаїлась чайкою на мить.

Не слова, а фарби добираю –

Кольори веселки й джерела,

І малюю пензлем водограю,

Колосом і тишею зела.

Барви, барви – і моя картина

Оживає чарами в мені:

Зелен гай і зоряна калина,

Озеро і дівчина в човні.

А над плесом чайка сизокрила

Диригує… Але все мовчить.

Навіть нива колос нахилила,

І не озивається блакить.

Хоч і всякі барви обнялися –

Все одно німа краса моя…

Намалюю піснею Полісся –

Щебетом сопілки й соловя.

Уч. На Поліссі, у нас на Волині з дивних звуків сопілки, із краси, із любові народилася казка, легенда і пісня.

Уч. І пісня початок бере у хатині,

        Де мати співає маленькій дитині.

Уч. Проспівана пісня зернинкою падає в душу дитині, щоб прорости мудрістю і добротою.

Уч.  А світ розпочинається з любові,

   Як день зі світанкової зорі.

   Коли пречисті, рідні колискові

   Співають невсипущі матері.

   І долю вам хрещато вишивають

   Піснями, що тепліших не знайти.

   І денно й ночно Господа благають

   Вас від страждань і горя берегти.

Уч. Думає людина, так буває, щоб у спадок

Скарб численний мав її нащадок.

Але найдорожчий скарб – то мудре слово,

І передають його обов’язково

Піснею та казкою завжди.

Уч. І казки свої у кожній є родині.

       Їх бабуся сіє в серденько дитині.

Уч.

Обвивши шию ручками щосили,

Внуча пита (та так, щоб чули й ми):

-      Бабусенько, про що Ви говорили

Учора  на подвірї із курми?

Всміхнувшись, змовкла загадково на хвилину,

Подумала про те, що внук сказав.

-      Мені учора наш Гребінчик, сину,

Таку чудову казку розказав!

І поведе внуча у світ чарівний,

Торкнеться мудрістю чутливої душі.

Добром зігріє, ласкою огорне,

Забувши кривди, власні та чужі.

…Покликав час бабусю на спочинок.

Її онук давно вже сивим став.

І просять внуки: « Розкажіть, дідусю,

Ту казочку, що півник розказав!».

Уч.

А у бабусі про родину все турботи,

І через край у неї є роботи,

Та хвильку знайде приголубити, присісти,

І казку про зозульку розповісти.

Казка « Як мати зозулею стала»

Стрінка ІІ. Моє село – краплиночка на карті

Уч.

Пісня, казка і легенда –сестри,

Що родились із одного джерела.

Довго десь в полях, лісах блукали

І прийшли до нашого села.

Уч.

І чарують вони нас красою, з’єднують невидимим золотим місточком покоління, озиваються сивим спомином у сьогоденні.

Уч.

У містах чиїмись іменами

Називають вулиці, проспекти чи майдани,

А в селі урочища лиш знають,

Таємницю імені яку ховають.

Уч.

Що ж? Коли вже так ти мову повела,

То тепер послухаєм легенду

 Про походження села.

Уч.

Не за морями і горами,

Не в тридевятім

Царстві-государстві,

А на Волині, на Поліссі,

Прапрадід наш зробив

Курінь тут на узліссі…

Пройшли роки,

 Пройшли віки…

Але відтоді і донині –

Там, де зорі падають у жито,

Дзвінкою тишею сповите,

Стоїть, неначе в казку

Зачароване село.

Село Великий Курінь називають…

Уч.

Придивіться уважно до карти села.

Стежина де та, що додому вас завжди вела?

А, може, біжить, де луги в росі?

Замилуєшся  - залюбуєшся неповторній такій красі.

Й на душі так святково стає:

Тут початок, тут коріння моє.

Уч.

Якщо подивитися на карту села 100-літньої давності, то можемо зробити висновок, що, як і всюди на Поліссі, наші сільчани любили хутірське життя. Селилися переважно родинами. Напевно, розуміли, що в гурті легше бороти всі труднощі. Так появився хутір Зімичі. Поселилися на облюбованій місцині брати-Зімичі. Спочатку було кілька хат. З роками хутір розрісся, став вулицею села. І хоч уже не всіх жителів цієї вулиці прізвище Зінич, вулиця зветься зімичівська.

Урочище Оласова. Є припущення, що землі належали господаревіт по імені Влас. До речі, в селі чимало родин з прізвищем Оласюк.

Харитонове. Землі належали заможному селянинові ЗіничуХаритонові Олексійовичу(1930р.н.). Загинув у роки Великої Вітчизняної війни. Він у 1936 році побудував на свої кошти початкову школу в селі.

Панькова. Можливо, колись господарем був Пантелеймон, якого всі звали «Панько».

Комарове, Русилів груд, Тимчукове, Христинин кружок – назви урочищ бережуть пам'ять  про колишніх господарів, людей які топтали спориш-траву на цій землі. Про цих людей пам’ятають у селі старожили.

Уч.

Про професію своїх господарів говорять назви урочищ:

Ковальове (очевидно, землі сільського коваля).

Під попова – нивка, яка граничила по-сусідству із землями священика.

Уч.

На вітрах історії розвіялися подробиці подій, які залишили назви урочищ Татарський міст, Козацькі могили.

Уч.

Час змінює все. Змінює навіть рельєф місцевості. І територія, і назва урочища Вістров вказує на те, що колись тут був «востров». Був він, можливо, серед боліт, а ,може, навіть і річки. А про те, що була-таки річка красномовно говорить урочище Підрічка. Та й старожили села згадують ще, де на початку минулого століття був рукав річки. Бувають роки, коли весняні паводки уточнюють вказані старожилами місця.

Уч.

Петрусьове,Дєдовцьове. На початку минулого століття заможний шляхтич придбав землі у нашій місцевості своїм донькам  Вірі, Єві, Ганні на посаг.

Найстарший зять Шпаковський Петро Григорович – звідси назва – Петрусьове.

Дєдовець – прізвище чоловіка Ганни, який після смерті дружини виїхав на Рівненщину.

Уч.

Діброва. Був хутір. Назву дістав від того, що довкола росли столітні велетенські дуби. Нині хутора нема, але росте одинокий дуб і самотня яблунька.

Уч.

Був колись хутір – тепер нема…

Лишилась яблунька рости сама.

В морози люті весною снить,

А як приходить цвітіння мить,

Вона дивує весь білий світ.

Чи є щось краще, як яблунь цвіт?

Пливе у далеч за літом літо…

Самотнє серце все ж не зігріте.

А осінь прийде – вітри в пригоді.

Листи доставлять всі при нагоді.

Листок останній здала вітрам:

-  Як вам без мене живеться там?

І знову люди, і знов здаля –

Неначе руки - до них гілля:

-  Куди ж ви, люди, А як же я?

Уч.

Маринине болото. На хуторі Діброва жила вдова Кичкайло (Муляр)  Марина Власівна (1882-1952р.н). Вона часто косила болотяні трави. Нарекли люди болото Марининим.

                               Уч.

Ідуть сліди. Ведуть вони в луги,

Та вітерець їх загортає в хвилі,

Ген райдуга вінчає береги,

А я – мов явір той на крутосхилі.

Пройшло. А чи забулось? Озовись!

Верни мені ту неповторну ласку.

Велике свято сонця і трави:

Із голубої – йду я… всиву казку.

Сторінка ІІІ. Ми всі виростаємо з казки.

Уч.

Прилітають лелеки навесні іздаля

Й засівають казками любешівські поля.

Проростають легенди іменами в віки,

Щоб і казку й легенду берегли земляки.

Уч.

Цей світ, як казка, як безмежне диво!

Захоплює, дивує, кличе ввись,

Життя чарівне,я така щаслива,

І ти до цього світу придивись.

В душі одразу сонечко засяє

І забринить проміння доброти.

Бо світ нас всіх, як мати пригортає,

Лиш серденько відкрий до світла ти!

Якщо людина добре серце має,

Вона іде у світ добро творить.

В її очах любов і ласка сяє,

Така людина сонечком горить!

Учениця (власне висловлювання).

Кожне без винятку життя розпочинається з казки. Я пам’ятаю ті миті, ті безконечно цікаві години, коли бабуся чи мама розповідала чергову захоплюючу історію. Для мене це був не якийсь літературний твір, а дивовижний, магічний, добрий світ. Саме добрий, адже в кінці кожної казки добро перемагає зло.

Дитинство – це вже пройдена країна, зворотний шлях до неї творить казка.

Не бійтеся бути дітьми. Читайте казки і повертайтеся в часи безтурботності.

Я дякую казці за таке переміщення в часі.

Учениця (власне висловлювання).

У сиву давнину із сонячного проміння, аромату фіалок і таємниці живої води народилася казка. І світ Божий одразу повеселішав, бо казка навчила людей любити красу, дарувати натхнення, творити добро.

Казковий світ!

Він збереже людей від бід.

І бути добрим завжди

Навчає казка!

Кожен, кого вона торкнеться тендітною ласкавою рукою, ставав кращим.

Казка – невідємний компонент у вихованні кожної людини. І мені хочеться, щоб у майбутньому наші нащадки не забували про казку, яка за міфічними героями та їх вчинками приховує глибокий і мудрий зміст.

Уч.

Ви хотіли побачити казку?

Завітати в її палати?

Де не треба вдягати маску,

Там, де можна відпочивати.

Де душа набуває крила,

Там, де подих на повні груди,

Там, де кожгна травинка мила,

І де рідні тобі всі люди.

Є на світі таке містечко,

Але в кожного воно різне.

Це, може, миле серцю гніздечко,

Або величне місто.

Всі ми мріємо так, як вміємо,

І у кожного своя казка,

Й оживити мрію зуміємо,

Як на це буде Божа ласка.

Уч.

-Хто дарує нам ласку?

-Матуся

-Хто береже нашу казку?

-Бабуся.

-Хто у спадок візьме ласку й казку?

-Дитина.

Лише з казки, любові і ласки

Виростає Людина.