Стаття

Кух Віра Платонівна, учитель     

                                                                української мови та літератури

ЗОШ І-ІІІст. с. Великий Курінь

Формування духовних основ особистості школяра засобами національної культури          

                                     Бережи своє рідне, бережи, щоб не
                                     винародовитися, щоб не забути
                                     народу, з якого ти вийшов. Бережіть
                                     свою віру,звичаї, свою мову, і тим
                                     збережете національну істоту свою.

                                                                               І. Огієнко

Анотація.   У статті  розкривається тема формування духовних основ особистості школяра засобами національної культури. Пізнати світ і самого себе, усвідомити своє національне « Я» у вселюдському просторі можна тільки через глибинне осмислення культурних надбань українського народу. Рідне слово, звичаї, традиції формують особистості високоморальні, освічені, інтелектуально розвинені, які відповідають запитам сьогодення.

Ключові слова: національний, український, рідний, традиції, фольклор, особистість, учень, культура.

Багатогранним і складним є світ культури, у якому існує людство. Зміни, які відбуваються в сучасному суспільстві, змушують нас розмірковувати про майбутнє України – її молодь. Саме тому проблема виховання особистості засобами національної культури є актуальною сьогодні. Національна культура живе розбудовою нового, сприйняттям змін, успадкуванням матеріальних і духовних цінностей, які реалізуються у звичаях, обрядах, традиціях. Адже за допомогою традицій зберігається найцінніше в культурній спадщині, що має загальне значення для представників певної спільноти, забезпечуються цілісність і стійкість національної культури [1].  

Національне виховання в школі – не лише в тому, щоб прищепити дитині відданість ідеалам добра, правди, але й сформувати в ній моральну готовність і вміння боротися зі злом, ненавидіти його і з цих позицій оцінювати свої вчинки. А вчитель повинен чітко бачити сам процес становлення національної свідомості дитини. Завдання  виховання полягає у всебічному розвитку найкращих якостей дитини. Свій погляд  в історії педагогіки на це висловлювали Г. Сковорода, К. Ушинський, І. Огієнко, В. Сухомлинський, В. Моляко, М. Стельмахович, Д. Федоренко.

Важливим напрямом виховного процесу є залучення школярів до духовного спадку українського народу і людства загалом. Культурологічна модель виховання відіграє важливу роль у духовному становленні особистості і нині є найбільш привабливою й перспективною [2, c. 60].

У школі фактором виховання ( а значить формуванням особистості) виступають навчальні предмети, позакласні заходи, пошуково-дослідницька робота. Сприяючи формуванню особистості школяра засобами національної культури, необхідно спиратися на наповнене думкою і почуттям живе слово і творчість учня. Учні повинні навчитися бачити розмаїття навколишнього світу, красу і силу слова. Такими є уроки вивчення усної народної творчості. Адже фольклор – це мистецтво, яке об’єднує в собі особливості кількох мистецтв. Як правило, після вивчення програмового матеріалу усної народної творчості учні із задоволенням збирають місцевий фольклорний матеріал. Звісно ж, що поетика фольклору захоплює їх, глибоко западає в душу, розвиває чутливість до мови, що є дуже важливо у формуванні особистості школяра. Через усну народну творчість дитина не тільки опановує рідну мову, але і, освоюючи красу, лаконічність слова, залучається до культури свого народу.

Кожне звернення до усної народної творчої спадщини як частини культури свого народу сприяє духовному піднесенню держави і нації [3].

Записуючи напівзабуті колискові, історичні, соціально-побутові пісні, казки та прислів’я, учні не тільки відчувають гордість за кожну збережену перлину фольклору, а починають більше дорожити «малою батьківщиною», її звичаями, традиціями. Згодом, звичайно, прийде розуміння, що вони – діти великої  Батьківщини-України.

Завдання вчителя-словесника – донести до учнів істину, що український народ – один із найталановитіших у світі, і ми можемо бути цікавими для інших народів лише тоді, коли збережемо неповторність і феноменальність.

Формуванню в учнів національної самосвідомості допоможе характеристика персонажів роману «Маруся Чурай» Ліни Костенко, визначення місця людини в житті народу. Учні мають відповісти на таке запитання: чи залишилася би у пам’яті стількох поколінь Маруся Чурай, якби вона стояла осторонь свого народу, його боротьби за волю, за державність?

Великим, яскравим прикладом безмежної любові до роду і народу є творчість Д. Павличка, А. Малишка, В. Симоненка. Тож вивчаючи пісенну творчість українських письменників, із задоволенням запрошуємо на урок місцевих майстринь ткаль, вишивальниць. Демонструються зразки старовинних і сучасних вишитих і тканих рушників. Учні слухають мелодійні звуки поезії Д. Павличка «Два кольори», А. Малишка «Пісня про рушник», милуються старовинними візерунками, збереженими на полотні, і ніби читають древнє письмо, відкладене в тисячолітній мудрості народу, письмо, що єднає минуле, майбутнє і сьогодення. Підростаюче покоління українців має зберегти, відродити і примножити культурну спадщину свого народу.

Поезія Василя Симоненка примусить кожного школяра замислитися над власною громадянською позицією, своїм ставленням до країни, до землі, де він народився і росте. Поетичними рядками легко переконати учнів, що любити свій рідний край – це природне почуття кожної людини.

Національна українська школа може бути побудована лише на основі етнопедагогіки споконвічних традицій, звичаїв та обрядів, відновлення історичної пам’яті українців.

Дуже важлива проблема збереження матеріальних пам’яток історії, культури, але не менш важлива – збереження «соборів людських душ». Прочитавши твір О. Гончара « Собор», учні роблять висновок, що собор –символ культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності  народної  пам’яті. З проблемою історичної пам’яті органічно пов’язана інша – потреба «собору душі», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії взаємоповаги. Через ставлення до собору визначається порядність, людяність, моральність і духовність героїв твору.

Українська література зміцнює почуття школярів, допомагає їм розібратися у складних життєвих проблемах. Перечитані твори вчать учнів свято берегти своє, вчитися новому, чужому. Але, коли порушується заповіт предків, порушується гармонія світу. Іноді навіть постає загроза знищення роду. Переконливий факт – новела « Подвійне коло»  з роману «Вершники» Ю. Яновського. Учитель повинен донести до дітей істину, що повноцінна життєдіяльність особи можлива лише за умови невідривності її від свого народу, його долі, на основі традицій і духовних надбань нації.

Українська література – це предмет, який формує духовність учня, почуття добра і краси, утвердження високих моральних ідеалів. Саме тому у процесі викладання української мови та літератури вчителю необхідно використати всі можливості, щоб виховати учнів справжніми патріотами, духовно багатими особистостями. А виховуючи у школярів любов до рідного краю, формуємо гідне майбутнє нашого народу.

Неможливо уявити справжнього громадянина-патріота без любові до рідного краю, до своїх письменників-земляків.

Досить важливими в шкільній програмі є уроки літератури рідного краю. Ознайомлюючись глибше з життям і творчістю письменників Г. Мацерука, П. Маха, О. Богачука, М. Черняка, проходимо літературний шлях від батьківщини до Батьківщини, а він формує особистість, здатну зберегти й продовжити українські культурно-літературно-історичні традиції пращурів, щоб достойно ввійти до європейської і світової спільноти, бути відкритою для інших культур і здатною до збагачення власної духовності.

Виховувати національний характер українця найбільше допомагає мистецтво слова, тобто художня література, яка віддзеркалює ментальність українського народу.

Національне виховання молоді передбачає надання широких можливостей для пізнання української історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування національної гідності, активне включення кожної особистості в соціальне життя. Потенціальні можливості художньої літератури у вирішенні цих завдань високі, адже ж недаремно її називають «людинознавством» і вважають особливим видом мистецтва.

Вивчаючи рідне слово, втілюємо одну з основних ознак нації, формуючи у дитини національне світосприймання, національне мислення.

Тому, добираючи роздатковий матеріал, тексти для диктантів, переказів, учитель повинен  захопити  учнів історичним минулим і сучасним життям українців, традиціями, звичаями. Тоді нова тема не лише засвоюється – відчувається школярами, стає частиною власного минулого і сучасного, бо слово стане духовним джерелом в устах учителя. Результативність роботи педагога не тільки знання дітьми програмового матеріалу, не тільки висока культура слова, а й уміння учнів робити правильні висновки й узагальнення, обґрунтовувати власні судження, які спираються на глибоку народну моральність.

Завдання вчителя – виховати людину нової формації. Тому, беручи до уваги реальність сьогодення й об’єктивні закономірності педагогіки, духовне виховання має бути глибоко національним, тобто базуватися на культурному досвіді рідного народу [4, c. 107].

Пошуково-дослідницькі експедиції, зустрічі з старожилами не лише збагачують учнів знаннями, а й сприяють формуванню особистостей з усвідомленою громадянською позицією, системою наукових знань, які б могли творчо розв’язувати нестандартні задачі. Такі форми роботи поглиблюють знання дітей про минуле й сучасне, про походження топонімічних назв певної місцевості, про визнаних майстрів, з рук яких виходять неперевершені зразки декоративно-прикладного мистецтва.

Щоби по-справжньому пізнати свій народ, необхідно вивчати історію, мову, літературу, культуру. І не тільки культуру, що створена талановитими архітекторами, художниками, музикантами, акторами, письменниками, а й ту, що впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народному середовищі .

Як на уроках, так і в позашкільній роботі педагоги повинні допомогти учням зрозуміти самих себе, підняти їхню віру в себе, розвивати в них прагнення до істини. Художня література здатна зазирнути в майбутнє, вловити найважливіші тенденції історичного розвитку, перерости рамки часу.

Важливе завдання учителів і батьків полягає в тому, щоб джерелом духовності і культури сучасної людини стали почуття до рідного краю, поваги до народних традицій, що єднають покоління минулі із поколіннями нинішніми і прийдешніми. Безумовно, потрібно знати, розуміти нові віяння світової культури, але в жодному разі не забувати своє, рідне.

Сприяючи формуванню  особистості школярів засобами національної культури, учителі пам’ятають, що всебічний гармонійний розвиток особистості передбачає органічну єдність інтелектуальних, фізичних, моральних, естетичних трудових якостей, цілісність буття, свідомості і самосвідомості, запитів і поведінки людини [5, c. 28].

Отже, формування особистості засобами національної культури – процес, який вимагає високої організації педагогічної діяльності і творчості школярів. Систематизована робота має поглибити знання з історії матеріальних, духовних і культурних надбань рідного народу, прищеплювати повагу до культури, побуту, звичаїв,традицій та обрядів українського народу і водночас навчати шанобливо ставитися до духовних і матеріальних цінностей інших народів.

Список використаних джерел:

1.     http://pidruchniki.com/1376102556994/kulturologiya/natsionalna_kultura_skladova_svitovoyi_kulturi

2.     Катерина Журба . Сучасні технології  виховання духовної культури у школярів / /Сучасна школа №7(283).-2015.- С. 60.

3.     http://ru.osvita.ua/vnz/reports/pedagog/14312/

4.     Валентина Коротя-Ковальська.Духовне виховання особистості через пісенну традицію українців //Українознавство .-К.,№3 (44)-2012.- С.107.

5.     Лариса Тупчій, Людмила Керпатенко, Світлана Коряко, Альона Злочевська,Віра Маслюк . Виховання духовної особистості засобами народознавства. / / Позашкілля №8(92)2014.- С.28.